Так сложилось, что описывая обстоятельства автокатастрофы, мною был допущен ряд неточностей. Сейчас уже не хочется описывать все обстоятельства той аварии.

Считается, что на 40-й день оканчиваются мытарства души человека и она возносится Ангелами на поклонение Богу, который определяет ей соответствующее место в ожидании Страшного Суда по ее земным делам. На сайте "одноклассники.ру" в красноармейской группе было сказано в адрес этих людей немало теплых слов, в свою очередь, хочу процитировать некоторые выдержки, приурочив их к 40 дню:

Владимир Рак:

"Слово прощання

Він був людиною особливою…


Пам’яті Чорного Сергія Анатолійовича .

Він лише п’ять днів не дожив до 23 лютого , Дня захисника Вітчизни . Майже 29 років прослужив в армії, був професійним кадровим воєнним. Пройшов нелегкий шлях від лейтенанта до підполковника української армії.

Важко уявити, що його, завжди доброзичливого, справедливого, людяного, працелюбного вже не буде поміж живих. Що він вже не зайде до Красноармійсько-Селидівського ОМВК до свого кабінету. Що без нього залишилися рідні та близькі люди, друзі та товариші співробітники.
Смерть прийшла несподівано і жорстоко, дочасно. Саме це особливо відчутно та боляче. Чорний Сергій Анатолійович належав до тих людей,поруч з якими інші ставали кращими, благороднішими. Він справді був взірцем. Багато допомагав людям.

Відповідальний, справжній офіцер…

Все це він, Чорний Сергій Анатолійович, якого ми любили й шанували.

Вічна пам'ять тобі , друже.

Друзья уходят как-то невзначай,

друзья уходят в прошлое, как в замять,

и мы смеёмся с новыми друзьями,

а старых вспоминаем по ночам .


А мы во сне зовем их, как в бреду,

асфальты топчем, смелы и упруги,

и на прощанье стискиваем руки,

и руки обещают нам: "приду".


Они врастают - тают - в синеву,

а мы во сне так верим им, так верим!

Но наяву - распахнутые двери,

и боль утраты - тоже наяву.


Но не прервать связующую нить,

она дрожит во мне и не сдается.

Друзья уходят - кто же остается?

Друзья уходят - кем их заменить?


ПАМЯТИ ЧОРНОГО СЕРГЕЯ АНАТОЛЬЕВИЧА"

Наталья Божко:

"Цветы на дороге…
Еловые лапы…
И дождик в тревоге
На лица нам капал,

А может то слезы
Тихонько бежали –
Холодные росы
Нашей печали.

Опущены веки
Его в небеса…
Хоть были навеки
Закрыты глаза,

Но небу отверсты,
Иным берегам,
И новые версты
Неведомы нам…"